Шановний Прем'єр-міністре Зьодер, пане посол Гойсґен, дорогий Крістофе, Ваші Високоповажності, так приємно бачити тут сьогодні стільки друзів. Я думаю, до речі, що відео, про яке ви згадували, було зняте незадовго до початку війни. Тому що саме тоді всі запитували: «Окей, що повинен робити Захід? Що повинні робити українці, якщо вони нікому не загрожували?». Відео навіяло спогади про це.

Проте сьогодні, 16 лютого, ми в Мюнхені — після довгого дня, насправді двох довгих днів зустрічей. І я маю змішані почуття. З одного боку, для мене велика честь отримати цю нагороду. Вона є дуже значущою. Але з іншого, я нічого не можу зробити з тим, що відчуваю, ніби не заслуговую її. Адже війна все ще продовжується.

Українці все ще помирають. Путін все ще завдає ударів по Україні. І вже незабаром, всього за 10 днів, ми відзначатимемо жахливу річницю війни, яка триває вже четвертий рік. Вона не розпочалася за одну ніч. Подих війни відчувався з 2008 року, коли Росія вторглася до Грузії, а потім у 2014 році, коли Росія напала на Донбас та анексувала Крим.

Згодом Росія використала Сирію як майданчик для випробування зброї та стратегій, які вона застосовуватиме під час повномасштабного вторгнення до України в 2022 році. Перебуваючи сьогодні в Мюнхені, я не можу не запитати: «Хіба раніше ми не були тут?». Чехословаччина, 1938 рік. На нашому порозі агресор, і він має намір забрати території, які йому не належать. А учасники переговорів, не ми, вже виторговують переваги для себе, хоча переговори ще навіть не розпочалися. Це згубна тактика. І ми на повній швидкості прямуємо до катастрофи. Але часи змінилися. Українці не підкоряться мовчки. Вони твердо стоятимуть і не віддаватимуть власну свободу і території. Коли я була підлітком, Захід був на вершині своєї могутності.

Захід боровся за свободу, демократію та всі цінності, які ми відстоюємо. І коли я була підлітком, моя країна відновила незалежність саме тому, що Захід твердо підтримував її та наполягав на цьому. Сьогодні я також відчуваю, що Європа має тверду позицію. У цій кімнаті немає жодних чемберленів або даладьє. Ми продовжуватимемо підтримку України в її боротьбі, але ми повинні усвідомлювати невідкладність допомоги та діяти швидше.

Чому потрібно було стільки часу, щоб зрозуміти, що в цій війні йдеться не лише про суверенітет України? Це війна за нашу суб’єктність, наш суверенітет. Я маю на увазі, в глобальному сенсі. Чи справді ми робимо достатньо, щоб захистити себе? Якби це було так, я впевнена, що війна би вже закінчилася і Україна б уже перемогла. Вбивства можуть припинитися в будь-який момент. Росія просто повинна вивести свої війська. Росія повинна припинити обстрілювати Україну.

У цій війні Росія є агресором. Кожен свій робочий день я завершую запитанням: «Що я зробила сьогодні, щоб допомогти Україні? Чи зробила я достатньо?». Справді. Тому що це – боротьба за майбутнє Європи, за саме поняття свободи, за глобальну безпеку. Або Україна переможе, або ми всі програємо.

Любі друзі, направду, для мене справжня честь стати лауреаткою Премії Кляйста у 2025 році.

Проте в той час, коли ми насолоджуємось цією чудовою зустріччю в Мюнхені, наші друзі в Україні боряться за свої життя. Ми повинні їм допомогти. Тому, з вашого дозволу, я з усією повагою присвячую цю нагороду українцям.

Слава Україні.