Вісім років потому війна в Україні повертає болючі спогади про вторгнення до Криму

18 березня вісім років тому Росія незаконно анексувала український Крим. Рани анексії ще не загоїлися в Україні, та для багатьох українців безжалісна війна керівництва Росії проти України повертає болючі спогади того, як був захоплений Крим 2014 року.

Багато чим життя Олександри Дворецької відлунює трагедіям, що спіткали Україну впродовж останніх десяти років.

Олександра (31) утекла з рідного Криму вісім років тому, коли Росія вторглася та незаконно анексувала український півострів на Чорному морі. Колись вона була активісткою за демократію, що допомагала організовувати публічні протести проти окупації Криму Росією, а за останніх вісім років вона не поверталася додому через страх за свою безпеку.

 «Я скучаю за усім, що стосується Криму, – говорить вона, витираючи сльози з очей. – Я завжди думала, що проведу ціле життя в Криму, я ніколи не розглядала можливості жити деінде».

Чоловік Олександри є родом з Луганська – одного з міст на сході України, що було окуповане 2014 року проросійськими сепаратистами за підтримки Москви.

Пара змогла розпочати життя знову у Києві – далеко від своїх рідних місць.

Але 24 лютого російський президент Володимир Путін розпочав повномасштабну війну проти України, вбиваючи тисячі людей, спричиняючи руйнування по цілій країні, що примусило залишити свої домівки понад три мільйони українців, а половина з них – діти.

Олександра була вимушена тікати удруге.

 «Я ніколи не думала, що ця ситуація повториться, що я буду вимушена знову пакувати свої сумки та залишити свою оселю», – ділиться вона.

Зараз вона знайшла прихисток у Німеччині разом із своєю матір’ю та шестирічним сином. Її батько залишився в Києві, щоби боротися з російським військом.

Небезпечна активність

Історія політичної активності Олександри сягає проєвропейських протестів на Майдані узимку 2013 – 2014 років. Вона уперше співорганізувала кримський частину Майдану перед тим, як долучитися до головного протестного руху у Києві у січні 2014 року.

Коли російські сили прибули до Криму у лютому, вона повернулася до Сімферополя, щоби допомагати організовувати вуличні протести проти окупації.

Минули декілька тижнів, і, на жаль, двоє її колег-активістів були затримані. Вона попередила журналістів, але ситуація дуже швидко погіршилася.

Озброєні люди підійшли до Олександри та журналістів та наказали їм витерти відзнятий матеріал, а також погрожували. А у відділку поліції, де тримали її друзів-активістів, її сказали, що їх передали російським силам.

Олександра знала, що її час у Криму скінчився. Вона попрямувала одразу на залізничний вокзал та сіла на перший ж потяг до Києва.

«Я поїхала у спішці у позиченій куртці, не маючи навіть можливості попрощатися з моєї сім’єю, – пригадує вона. – Це був мій останній день у Криму».

Кримські татари знову на перехресті

Зарема, журналістка, все ще мешкає у Криму, але останні вісім років також були болісними для неї та її оточення.

Зарема, кримська татарка, представниця корінної меншини Криму.

2014 року, коли російські війська отримали контроль над Кримом, кримські татари були серед тих, хто найгучніше опирався російському вторгненню на їхню рідну землю.

З того часу вони заплатили дуже високу ціна за свою непокору.

«Ми живемо у страху», – говорить Зарема, що попросила, щоби її ім’я було змінене з причини безпеки. – З цією анексією усі наші страхи, усі випробовування, що їх переніс наш народ з 1944 року – усе це раптом випливло на поверхню».

Кримські татари, переважно мусульманський народ тюркського походження, складає приблизно 12 відсотків від 2-мільйонного населення Криму.

У травні 1944 року ціле кримськотатарське населення було депортоване згідно з наказами радянського лідера Йосифа Сталіна через нібито симпатії до нацистської Німеччини.

Залізничні вагони для худоби набили цілими сім’ями людей та відправили до Центральної Азії. Приблизно 8 000 кримських татар померли по дорозі, а десятки тисяч вмирали від голоду, виснаження та хворіб протягом трьох років після примусового переселення.

Відповідно до різних підрахунків, від 20 до 46 відсотків кримських татар загинули внаслідок депортації.

Хоча вони були повністю реабілітовані 1967 року, депортація залишається глибокою травмою для кримських татар, а для багатьох з них російське правління асоціюється з пригнобленням та стражданням.

Сьогодні кримські татари бояться, що вони знову стануть мішенями для Москви.

«Ми боїмося, що російська влада знову вирішить, що ми є нелояльний народ та з нами трапиться щось жахливе, - розповідає вона. – Якщо знову почнуться етнічні чистки, не буде нікого, хто нас захистить».

Безжалісна кампанія репресій

Переслідування кримських татар почалося невдовзі після вторгнення Росії у Крим. Активістів та протестувальників постійно затримували, залякували, а у деяких випадках їх викрадали посеред білого дня.

15 березня 2014 року понівечене тіло Решата Ахметова, кримського татарина, що був викрадений під час мирної демонстрації проти російської окупації було знайдено на околицях Сімферополя.

Його поховали 18 березня – у день, коли Путін тріумфально проголосив анексію Криму, даючи обіцянки захищати етнічні групи на півострові.

Зарема каже, що вбивство Ахметова пронизало струмом усіх кримських татар.

«Саме тоді нам стало реально лячно, – каже вона. – Ми почувалися настрашеними та цілком незахищеними».

Упродовж наступного року пропали уже кільканадцять кримських татар. Щонайменше шістьох із них, включаючи Ахметова, було знайдено мертвими. Інші вважаються такими, що провали безвісті.

Водночас, новий московський уряд Криму швидко розправився з унікальною культурою кримських татар та їхнім почуттям ідентичністю.

Кримськотатарські ЗМІ було закрито або перероблено на російськомовні рупори Кремля. Кримськотатарська мова практично зникла з публічного простору.

Меджліс – найвищий орган кримських татар – було проголошено «екстремістським» та розпущено, а його лідери були вимушені жити на засланні.

Одним з найбільш болісних ударів для кримських татар було те, що їм заборонили відмічати річницю сталінської депортації свого народу.

«Упродовж 30 років ми збиралися на площах у наших містах, щоби віддавати данину жертвам, – каже Зарема. – А  сьогодні нам вже не дозволяють організовувати поминальні заходи. Ми навіть не можемо сумувати за мертвими та віддавати їм шану».

«Ми замкнені»

Для Зареми теперішня війна Путіна проти України є жахливим нагадуванням вторгненням у Крим вісім років тому, що, на її думку, вимостило шлях до сьогоднішньої трагедії.

Вона сердиться на міжнародну спільноту за те, що вона бачить, оскільки вона приглушила реакцію на анексію її рідного краю 2014 року, та вона є нажахана ненавистю, що рясно ллється з російського державного телебачення Росії.

За її словами, московська пропаганда перетворює людей на «тварин».

Упродовж восьми років дезінформація та пропаганда навколо анексії Криму була одною з найпоширеніших тем, яку просувала російська машина дезінформації.

Уночі Зарема та її діти тепер регулярно прокидаються від звуків ракет та риків російських реактивних літаків, що літають над головами та бомбардують континентальну Україну.

Через ризик репресій Зарема може виливати свою злість лише у приватних колах.

Згідно з новим російським законом, було запроваджено покарання у формі ув'язнення до 15 років за розповсюдження інформації, що суперечить наративу влади щодо війни в Україні, що означає, що інакомислення стало ще небезпечнішим у Криму.

“Я хочу кричати, але мушу стишитися, – каже вона, ковтаючи сльози. – Ми є замкнені. Все, що ми можемо зробити, це поспитати наших українських друзів, чи вони є у безпеці, написати їм та молитися про те, щоби ми отримали відповідь”.

***

In many ways, Oleksandra Dvoretska’s life reflects the tragedies that have befallen Ukraine over the past decade.

Oleksandra, 31, fled her native Crimea eight years ago when Russia invaded and illegally annexed the Black Sea peninsula from Ukraine. A former pro-democracy activist who helped organise public protests against the Russian occupation of Crimea, she has not returned home for the past eight years out of fear for her safety.

“I miss everything about Crimea,” she says, wiping tears from her eyes. “I always thought that I would spend my whole life in Crimea, I had never considered living anywhere else.”

Oleksandra’s husband hails from Luhansk, one of the cities in eastern Ukraine that has been occupied since 2014 by pro-Russian separatists backed by Moscow.

The couple was able to rebuild their life in Kyiv, away from their respective home regions.

But on 24 February, Russian President Vladimir Putin launched a full-scale war against Ukraine, killing thousands of people, wreaking devastation across the country, and forcing more than three million Ukrainians from their homes – half of them children.

For a second time, Oleksandra had to flee.

“I never thought that this situation would repeat itself, that I would need to pack my bags again and leave my home behind,” she says.

She has now found refuge in Germany, together with her mother and six-year-old son. Her husband stayed back in Kyiv to fight Russian forces.

Dangerous activism

Oleksandra’s political activism goes back to the pro-European Maidan protests in winter 2013-2014. She first co-organised the Crimean chapter of Maidan before joining the main protest movement in Kyiv in January 2014.

When Russian forces moved into Crimea in February, she returned to Simferopol to help organise street protests against the occupation.

Several weeks later, however, two of her fellow activists were detained. She alerted journalists but things quickly turned sour.

Armed people came up to Oleksandra and the journalists, ordering them to erase the footage and making threats. And at the police station where her activist friends had been held, she was told they had been handed over to Russian forces.

Oleksandra knew her time in Crimea was up. She headed straight to the train station and got on the first train to Kyiv.

“I left hastily in a borrowed jacket, without even being able to say goodbye to my family,” she recalls. “This was my last day in Crimea.”

Crimean Tatars in the crosshairs

Zarema, a journalist, still lives in Crimea but the past eight years have also been harrowing for her and her community.

Zarema is a Crimean Tatar, the indigenous minority of Crimea.

In 2014, when Russian forces seized control of Crimea, Crimean Tatars were among the most vocal opponents of Russia’s invasion of their homeland.

They have since paid a heavy price for their defiance.

“We live in fear,” says Zarema, who asked that her name be changed for safety reasons. “With the annexation, all our fears, all the ordeals that our people suffered since 1944 - it all suddenly resurfaced.”

Crimean Tatars, a predominantly Muslim people of Turkic origin, make up about 12 percent of Crimea’s 2-million-strong population.

In May 1944, the entire Crimean Tatar population was deported at the orders of Soviet leader Joseph Stalin for allegedly sympathising with Nazi Germany.

Families were packed into cattle trains and sent to Central Asia. Nearly 8,000 Crimean Tatars died during the journey, while tens of thousands died of starvation, exhaustion, and diseases in the first three years of resettlement.

According to various estimates, between 20 and 46 percent of Crimean Tatars died as a result of the deportation.

Although they were fully rehabilitated in 1967, the deportation remains a deep trauma for Crimean Tatars, many of whom still associate Russian rule with oppression and suffering.

Today, Crimean Tatars fear they will once again end up in Moscow’s crosshairs.

“We are afraid that Russian authorities will decide again that we are a disloyal people and something terrible will happen to us,” she says. “If ethnic cleaning starts again, there will be no one to protect us.”

Relentless campaign of repression

Persecution of Crimean Tatars began soon after the Russian invasion of Crimea. Activists and protesters were routinely detained, intimidated, and in some cases even kidnapped in broad daylight.

On 15 March 2014, the mutilated body of Reshat Ametov, a Crimean Tatar who was abducted while peacefully demonstrating against the Russian occupation, was found outside Simferopol.

He was buried on 18 March, the day Putin triumphantly announced the annexation of Crimea, promising to protect all ethnic groups on the peninsula.

Zarema says Ametov’s murder sent shockwaves through the Crimean Tatar community.

“This is when we became really scared,” she recalls. “We felt scared and completely unprotected.”

Over the next year, more than a dozen Crimean Tatars went missing. At least six of them, including Ametov, have since turned up dead. Others remain unaccounted for.

At the same time, Crimea’s new Moscow-backed government was quick to crack down on Crimean Tatars’ distinctive culture and sense of identity.

Crimean Tatar media outlets were shut down or turned into Russian-language Kremlin mouthpieces. The Crimean Tatar language all but disappeared from the public sphere.

The Mejlis, the representative body of the Crimean Tatars, was declared “extremist” and disbanded, and its leaders were forced into exile.

In one of the most painful blows to their community, Crimean Tatars were banned from marking the anniversary of their people’s Stalin-era deportation.

“For 30 years we had gathered on squares in our cities to pay tribute to the victims,” says Zarema. “Today we are no longer allowed to hold these commemorations. We can’t even grieve and honour our dead.”

“We are Locked Up”

For Zarema, Putin’s current war against Ukraine is a devastating reminder of the invasion of Crimea eight years ago, which she believes paved the way for today’s tragedy.

She is angry at the international community for what she sees as its muted response to the annexation of her homeland back in 2014 and horrified by the hatred spilling from Russian state-controlled television.

For eight years, the annexation of Crimea has been one of the topics most targeted by Russia’s disinformation machine.

Moscow’s current war propaganda, says Zarema, is turning people into “beasts.”

At night, she and her children are now regularly woken up by the sound of missiles and the roar of Russian jets flying overhead to shell mainland Ukraine.

Due to the risk of reprisals, Zarema can only express her anger and pain in private circles.

A new Russian law imposing prison terms (link is external) of up to 15 years for spreading information that contradicts the authorities’ narrative about the war in Ukraine has made dissent even more dangerous in Crimea.

“I want to scream but I need to keep silent,” she says, choking back tears. “We are locked up. All we can do is write to our Ukrainian friends to ask if they are safe, write to them and pray that we receive a reply.”

Photo: © AFP PHOTO/ GENYA SAVILOV